«Слава ЗСУ!», «Дякуємо ЗСУ!», «Віримо в ЗСУ!» — такі гасла з’явилися в Україні з початком повномасштабної війни. Робота і відданість українських Збройних Сил підкорює наші серця та сповнює їх вдячністю. Коли ж ми бачимо новини про загиблих і вимовляємо «Герої не вмирають!», стає дуже сумно. Ба більше, сам лише погляд на людину в «піксельці» викликає емоційну реакцію. У голові проносяться думки: ця людина вже воювала чи буде воювати, що вона бачила і чула, що пережила, чи втратила когось із побратимів чи посестер, хто чекає її вдома…
Якщо образ військового чи військової викликає у вас вир емоцій, то закономірно виникає запитання — як адекватно спілкуватися з тими, хто воює, і з тими, хто повернувся? Спробую пояснити. І розпочну з особистої історії.
У 2015 році я мала нагоду жити й працювати психологом на навчальному полігоні. Перебувала я там приблизно 2–3 тижні, але після повернення в місто відчула, що щось не так — у мене з’явилися негативні емоції до цивільних. Врешті, я запитала себе, що трапилося зі мною на тому полігоні, що я стала такою пасивно‑агресивною? Почала згадувати, як носила форму, як пробувала засвоїти військовий сленг, як мене намагалися навчити влучно стріляти. Відповідь прийшла згодом.
Річ у тім, що військова справа страшенно об’єднує. Вже навіть прості навчання формують у людини дух спільної справи й взаємопідтримки. Я можу тільки уявити, як сильно єднає пережите разом на фронті. Недарма для означення своїх військові обрали слова «побратими» й «посестри» — терміни, які означають кровну спорідненість. Це необхідно розуміти, щоб вибудовувати спілкування з тими, хто воює. Цивільні для військових немовби «не свої», вони «не в темі», не розуміють, їхні слова менше важать. Тому коли ті, хто «не нюхав пороху», починають мудрувати про війну чи критикувати військових, останні можуть відреагувати вкрай різко! І не важливо, наскільки люди були близькими до того. Натомість після війни ветерани можуть стати взагалі окремою кастою.
Відчуженість та агресія. Думаю, саме це мають на увазі люди, коли запитують, як комунікувати з військовими. Переконувати в чомусь або намагатися жаліти — не найкращі стратегії, адже так ви тільки спровокуєте ще більш негативну реакцію щодо себе. Натомість я пропоную такі фрази: «Я ніколи не зможу відчувати того, що відчуваєш ти, адже не пережив/пережила нічого схожого», «Я готовий/готова вислухати, якщо ти цього потребуватимеш», «Якщо я тобі потрібен/потрібна — я поруч».
Так, це доволі дистанційовані формулювання, але такі посили мають звучати часто і в різних контекстах. Так, аби інша людина запам’ятала і відчула, що за потреби ви справді готові бути поряд.
У розмові про комунікацію з військовими неможливо обійти тему посттравматичного стресового розладу (ПТСР), внаслідок якого змінюється мозок (збільшується мигдалина і зменшується гіпокамп). Це потребує медикаментозної корекції і психотерапевтичного супроводу. Іноді саме близькі починають першими розуміти, що людина змінилася і їй потрібна допомога лікарів. Спілкуватися з тим/тією, у кого є ПТСР, потрібно особливо терпляче й обережно. Необхідно зважувати кожне слово, весь час думати про емоційне навантаження, яке вони можуть витримати. Це найкраще, що ви можете зробити для людини з посттравматичним стресовим розладом.
Разом з тим, у комунікації з тим/тією, у кого є ПТСР, необхідно ставити межі. Якщо військовослужбовець/військовослужбовиця спілкується з вами відверто агресивно і зневажливо, не варто терпіти. Вказувати на порушення ваших меж можна і потрібно. Це не залежить від того, хто саме перед вами і наскільки ви поважаєте цю людину чи вдячні їй.
Іноді трапляється, що людина, яка повернулася з війни, хай навіть у відпустку, змінилася. І це вже не той/та, кого ви любили. На жаль, так буває. Відчувати провину за те, що ваше ставлення стало іншим, — нормально. Втім, це відчуття не має заважати вам приймати адекватні рішення щодо вашого спільного чи окремого майбутнього.
Прорахувати всі можливі варіанти взаємодій та проблем, які можуть виникнути, нереально. Тому загальна формула поведінки може бути такою: терпляче та уважне ставлення + готовність допомогти + захист себе за потреби = найвища ймовірність успіху комунікації.
Якщо ви маєте труднощі чи запитання або ж розумієте, що спілкування не складається, — не нехтуйте консультацією спеціаліста психолога. Кожен запит має свою специфіку, тому завжди ефективніше розбирати саме індивідуальну ситуацію.
Ця індивідуальність є і окрасою, і хибою людської природи. Закликаю вас враховувати таке різноманіття й бути толерантними до інших.